Цифровий паноптикум Росії: «Аміна» та нагляд за мігрантами

Російські юристи-блогери описують «Аміну» як «подарунок президента всім мігрантам». Застосунок часто подається як інструмент, що допомагає трудовим мігрантам швидко та без зайвої бюрократії оформити реєстрацію. Здається, що такий інструмент мав би спростити життя: за новими правилами реєстрація відбуватиметься не за місцем проживання, а за адресою міграційного центру. Посадовці стверджують, що мігрантам більше не потрібні орендодавці чи посередники, які беруть плату за свої послуги, адже реєстрацію можна пройти просто через мобільний застосунок.

Однак застосунок має функції, які дають російській владі можливість стежити за людьми. Головна особливість полягає в тому, що він автоматично надсилає дані геолокації пристрою до Міністерства внутрішніх справ РФ. Це означає, що буквально кожен крок трудового мігранта може бути відстежений.

Які ризики це створює? Окрім втрати приватності, це може призвести до криміналізації повсякденного життя, оскільки навіть незначне відхилення, наприклад, відвідування іншої адреси, ніж зареєстрована в додатку, може викликати підозру. Ці дані можуть використовуватися для виправдання поліцейських рейдів, зупинок чи переслідувань. Наприклад, коли система виявляє скупчення людей у певному місці або коли влада використовує інформацію, щоб вибірково перевіряти представників окремих національностей. Ще одна важлива мета застосунку – створити залежність мігрантів від державних технологій. Вони не можуть відмовитися від використання «Аміни», не ризикуючи нелегально залишатися в Росії або навіть бути депортованими.

Паралельно Кремль відключає інтернет в різних регіонах, що створює серйозні ризики для тих, хто зобов’язаний користуватися застосунком. З вересня 2025 року Мінцифри Росії запровадило так звані «білі списки» онлайн-сервісів, які мають бути доступні росіянам навіть за умов обмежень мобільного інтернету. Однак спеціальна кореспондентка російського видання The Bell акцентує увагу на тому, що немає одного усталеного списку. Натомість різні оператори мають різні «білі списки», які, до того ж, не завжди працюють. Таким чином, додаток «Аміна» може не потрапляти в «білий список» того чи іншого оператора або просто не працювати, навіть будучи у такому списку.

Якщо «Аміна» не може отримати дані геолокації впродовж кількох днів, система надсилає вимогу оновити адресу. Якщо інформацію не подано впродовж більш ніж трьох робочих днів, мігранта можуть зняти з обліку та внести до реєстру контрольованих осіб. У Росії «контрольованими особами» вважаються громадяни, діяльність або майно яких підлягають державному чи муніципальному нагляду. Це означає, що мігранти ризикують втратити житло, роботу та банківські рахунки.

Крім того, існують побоювання, що «Аміна» може передавати Міністерству внутрішніх справ фото й відео з телефонів, на яких встановлений застосунок, а також активувати камеру на вимогу, щоб відстежувати, які інші програми були відкриті на пристрої.

Структурний расизм – це форма расизму, яка глибоко вкорінена у всю систему: закони, політики, роботу інституцій, медійні наративи та повсякденні практики, що системно створюють переваги для одних груп і позбавляють їх інших. У Росії цей феномен має доволі довгу історію.

СРСР офіційно пропагував «дружбу народів», але расизм і ксенофобія продовжували існувати. Попри формальні гасла рівності, повсякденне життя свідчило про протилежне: расові та етнічні упередження були поширені, але рідко визнавалися владою. Одним із найпомітніших прикладів стали протести африканських студентів у Москві в 1963 році, які часто описують як «найбільші демонстрації в СРСР з 1920-х років». Близько 500 студентів протестували через смерть студента з Гани, який, за їхніми словами, зустрічався з росіянкою і був убитий радянськими громадянами через расову дискримінацію.

Важливо зазначити, що расизм був спрямований не лише проти «приїжджих», а й проти громадян самого СРСР. Система була побудована за ієрархією, де росіяни займали домінантне становище, а інші національності позначалися як «інородці». Одним із найяскравіших прикладів була так звана «п’ята графа» у внутрішньому паспорті, яка вимагала вказувати національність. Ця маленька графа мала величезні наслідки: вона визначала доступ до роботи, житла, університетів і фактично робила дискримінацію автоматичною.

Центральноазійці, які були помітними в Москві та Ленінграді, часто опинялися на найнижче оплачуваних і найменш престижних роботах: прибирання вулиць, будівництво, зміни на заводах. У Москві їм часто відмовляли в житлі й регулярно називали етнічними образами, такими, як «чурки», що закріплювало їх статус «другосортних громадян».

Ця радянська практика асоціювання неросійських етносів із «відсталістю» та низькостатусною працею не зникла після розпаду СРСР. У сучасній Росії трудові мігранти з Центральної Азії й надалі виконують найбільш виснажливу та низькооплачувану роботу. Але навіть таку роботу їм дедалі важче знайти. Улітку 2025 року губернатор Санкт-Петербурга підписав указ, що забороняє іноземним громадянам працювати у сфері доставки та таксі. Листопад став завершенням тримісячного перехідного періоду. Офіційно влада говорить про «боротьбу з тіньовою зайнятістю» та «робочі місця для росіян». Але фактично це означає втрату роботи для тисяч мігрантів і фінансові збитки для російського бізнесу.

Звіт Human Rights Watch зазначає, що мігранти в Росії часто стають об’єктом перевірок і переслідування лише через їхню зовнішність. Проєкт Nazi Video Monitoring відмітив, що після того, як російський інтерес до війни проти України почав спадати у 2022 році, російські ультраправі знову повернулися до своєї основної теми – переслідування мігрантів із Центральної Азії. Інциденти включали координовані напади груп молодиків слов’янської зовнішності на трудових мігрантів. Такі випадки супроводжувалися побиттями, використанням перцевих балончиків та етнічними образами.

Одним із випадків, який посилив суспільну увагу до цієї теми, став інцидент у грудні 2025 року в підмосковному селищі Гірки-2. Підліток здійснив напад у школі: за повідомленнями, він застосував перцевий балончик, а згодом завдав ножових поранень охоронцю та учню четвертого класу. Внаслідок отриманих травм хлопчик, громадянин Таджикистану, помер. Міністерство закордонних справ Республіки Таджикистан у своїй заяві зазначило, що напад був скоєний на ґрунті національної ненависті.

Проте «Аміна» стосується не лише мігрантів із Центральної Азії. Вона також охоплює працівників із Вірменії, Грузії, Азербайджану, Молдови та України, підпорядковуючи їх тому самому режиму цифрового нагляду. Кожна з цих груп має свою історію маргіналізації в Росії. Мігрантів із Південного Кавказу часто стереотипізують як злочинців або членів «етнічних мафій», а термін «особи кавказької національності» став кодовим позначенням «підозрілих» у поліційних зведеннях. Українські працівники, попри культурну близькість до росіян, також ставали об’єктами ксенофобії, їх часто називали «дешевою робочою силою», яка нібито загрожує ринку праці.

У розмовній російській мові з’являлися прізвиська, що відображають колоніальні стереотипи. Наприклад, українців часто називали «хохлами» – слово, що походить від козацької традиції, але згодом стало зневажливим, натякаючи на «простакуватість». Російські медіа регулярно публікують історії, що зображають українських мігрантів злочинцями. Наприклад, «Комсомольская правда» писала, що нібито українець Степан у Самарській області побив дівчину за те, що вона зайшла в магазин у купальнику, пояснивши це правилами за «шаріатом». Цей наратив був особливо маніпулятивним, оскільки намагався пов’язати українську ідентичність з ісламським екстремізмом – абсолютно відірваним від реальності явищем, зважаючи на те, що іслам має в Україні дуже обмежене поширення.

У серпні 2025 року регіональне видання Ivanovonews опублікувало матеріал «Хохли будуть читати лекції з адаптації трудових мігрантів в Іванівській області». У статті йшлося про результати місцевого грантового конкурсу, у якому перемогла українська культурна організація «Мрія» (згодом перейменована на «Славяне»), що отримала фінансування на проведення лекцій для мігрантів. Автор використав етнічну образу та натякнув, що організація нібито приховує свою національність, щоб здобути підтримку.

Цікаво, що молдовські трудові мігранти зазвичай випадають із російської пропаганди, попри значну чисельність у країні. За даними агентства ТАСС, у 2025 році молдовська діаспора в Росії налічує понад 300 тисяч осіб. Така «невидимість» пояснюється тим, що молдован сприймають як політично й культурно «нешкідливих», особливо через наявність контрольованого Росією Придністров’я. Втім, молдовські працівники також залишаються вразливими до стереотипів та експлуатації й тепер змушені користуватися «Аміною».

Запровадження «Аміни» слід розглядати саме в цьому контексті. Це не нейтральний цифровий сервіс, а продовження давньої ієрархії, яка апріорі ставить трудових мігрантів під підозру. Постійне відстеження геолокації та передавання даних у МВС фактично автоматизують расове профілювання – будь-яке відхилення може трактуватися як підозріле та виправдовувати подальшу поліцейську перевірку.

Росія послідовно будує систему цифрового авторитаризму, у якій застосунки, біометричні бази та обмеження інтернету зливаються в єдину інфраструктуру контролю. Те, що подається як цифрова модернізація чи зручність, насправді є механізмом стеження та репресій.

Один із найбільш показових прикладів – запуск нового застосунку MAX, держаналогів WhatsApp і Telegram, попередньо встановленого на всі нові смартфони та планшети з 1 вересня. Його рекламують як «національну альтернативу» та «суперзастосунок» для повідомлень, держпослуг та платежів. Але це не просто агрегатор сервісів. Це також інструмент стеження, який прив’язує громадян до державних цифрових платформ і створює можливості для безпрецедентного моніторингу. У політиці конфіденційності MAX прямо зазначено, що застосунок не лише збирає IP-адреси та геолокацію, а й залишає за собою право передавати ці дані третім сторонам та державним органам.

На відміну від застосунків для загального користування, «Аміна» спеціально націлена на трудових мігрантів, об’єднуючи стеження та поведінковий контроль під приводом «допомоги». Вона не просто поширює цифрове управління на нові групи – вона створює окремий, расово маркований рівень контролю, у якому переміщення, комунікації та «лояльність» мігрантів можуть бути безперервно відстежені та оцінені. Тим часом реклама MAX активно націлена на всіх мешканців Росії, що свідчить про те, що стратегія Кремля полягає в розширенні цифрового контролю над усіма людьми у країні через множинні інструменти нагляду.

Разом ці механізми показують, що «цифровий суверенітет» Росії фактично є проєктом соціального контролю. Поєднуючи адміністративну «зручність» із примусовим наглядом, держава нормалізує спостереження як звичну частину громадянського життя. У цій системі технології стають інфраструктурою покори, де видимість перед державою замінює особисту автономію.