Поза межами кризового менеджменту: чому та як Україна повинна змінити свій підхід до двосторонніх відносин із Сполученими Штатами

Політика у Сполучених Штатах працює на кількох рівнях одночасно, які багатьом іноземним акторам, включаючи європейських стейкхолдерів, важко розшифрувати. Україна стикається з особливими викликами з огляду на це у кількох аспектах.

По-перше, Україна часто сприймає Конгрес як бінарне поле битви республіканців і демократів, розглядаючи сучасну політику в цілому через дуже застарілу призму «лівих/правих» та ігноруючи те, що тема України якраз і доводить застарілість цього підходу. При цьому втрачається ключова внутрішньопартійна динаміка: розкол між популістами та інтернаціоналістами всередині республіканців, напруженість між прогресивними демократами та традиційним істеблішментом в партії, влада голів окремих комітетів та надмірний вплив специфічних кокусів (парламентських тематичних груп). Таке деталізоване розуміння є важливим для ефективної адвокації.

Україна також потрапила в небезпечну пастку, сприймаючи проукраїнські заяви поодиноких конгресменів за всеосяжну підтримку, особливо щодо таких республіканських діячів, як Ліндсі Грем. Він та кілька інших конгресменів-республіканців неодноразово робили публічні заяви на підтримку України, які українські стейкхолдери охоче тиражують. Проте ці ж самі політики послідовно не чинять спротиву антиукраїнській риториці Трампа, коли це має політичне значення у внутрішньополітичному контексті, голосують проти пакетів допомоги або розбавляють їх додатковими умовами, і не наважуються кинути виклик крилу MAGA, що займає відверто ворожу позицію щодо України. Як наслідок, відповідні українські актори не хочуть або не можуть визнавати того, що сучасна американська політика насамперед є театром, де підтримка через заяви нічого не коштує і забезпечує відповідне алібі, тоді як реальна історія підтримки розповідається через історію голосувань та витрату інших форм політичного капіталу. Тривале та інтенсивне інвестування України в такі відносини, а також сприйняття символічних жестів як стратегічні перемоги демонструють наївність щодо американського політичного лукавства, яка межує зі свідомою сліпотою.

Говорячи про динаміку в Конгресі, українські стейкхолдери часто посилаються на відносини Ізраїлю зі Сполученими Штатами як на бажану модель, але це порівняння більше свідчить про прогалини в стратегії України, ніж її продуманість. Наприклад, Американсько-ізраїльський комітет громадських зв'язків (AIPAC) та ширша проізраїльська адвокація представляють собою десятиліття інституційних інвестицій, культивування стабільної двопартійної підтримки, взаємодії з активістами та волонтерами в усіх п'ятдесяти штатах та глибокої інтеграції в структури американської єврейської громади, які абсолютно неможливо відтворити в українському контексті. Що ще більш проблематично, зацикленість на цій моделі відволікає від розробки власного автентичного підходу України, який би відповідав її реальним можливостям та обставинам, і навіть створює нові проблеми, коли ми говоримо про брак цілісності в українській зовнішній політиці.

Українці часто неявно розглядають Сполучені Штати як відносно однорідну державу. Але надзвичайна регіональна, культурна, релігійна та економічна різноманітність Америки створює політичну динаміку, яка руйнує звичну логіку. Польсько-американська громада в Пенсільванії, кубинські емігранти у Флориді, християни-євангелісти в Техасі та працівники технологічної сфери в Каліфорнії — кожен з них сприймає ситуацію в Україні через абсолютно різні лінзи. Українські меседжі рідко демонструють розуміння цієї складності, натомість вдаючись до універсальних закликів, які у підсумку ніде не знаходять особливого резонансу. У зв'язку з цим, громадська думка в США формується виборцями за тисячі миль від столиці. Оборонне виробництво у "гойдалкових штатах", де політичні преференції змінюються кожного виборчого циклу (swing states), проблеми фермерів на Середньому Заході країни, енергетичні питання в Техасі та Пенсільванії — все це створює складні вузли, із відповіддю на які українській адвокації доволі складно поратись. Завод із виробництва артилерійських снарядів у Скрентоні чи ферма, що експортує зерно і конкурує з українським імпортом, є водночас і можливістю, і обмеженням, що вимагає розуміння всіх нюансів справи.

Це накладається на той факт, що Україна практично не має присутності в столицях штатів, меріях чи урядах округів — там, де починаються американські політичні кар'єри і формуються зв'язки з виборцями. У той час як інші країни систематизовано розбудовують відносини з майбутніми законодавцями штатів, мерами та місцевими бізнесменами, які завтра стануть представниками в Конгресі та сенаторами, Україна фокусується виключно на федеральних посадовцях, присутніх у Вашингтоні тут і зараз. Ця недалекоглядність означає, що Україна постійно мусить наздоганяти реальність, намагаючись швидко налагодити відносини з новообраними посадовцями замість того, щоб підтримувати їхнє становлення роками раніше.

На додаток до цього, комунікаційна стратегія України часто фокусується на традиційних медіа, а в її рамках американський медійний ландшафт є цілісним. Але насправді він вже як мінімум з 2020 розбитий на окремі менші екосистеми, а саме на інформаційні бульбашки кабельних новинних телеканалів, аудиторії подкастів, регіональні медіа (які часто ігноруються, хоча є ключовими в американському медійному контексті), іспаномовні видання та групи в соцмережах із радикально різною демографією. Як наслідок, Україна рідко демонструє складні багатоканальні стратегії, які б враховували цю фрагментацію.

Американський політичний дискурс сповнений історичних референсів, культурних метафор та моральних рамок, які не так просто взяти й перенести у європейський контекст. Розуміння того, коли варто наголошувати на демократії, коли — на безпеці, а коли — на економічних інтересах, і як формулювати це так, щоб це було актуально для американців, вимагає контекстуальної обізнаності, яка виходить за межі лінгвістичного перекладу. Всі ці непорозуміння також призвели до нереалістично високих очікувань щодо залученості США в справу України, оскільки вона продиктована еволюцією американської зовнішньої політики в останні роки і навіть десятиліття.

Український суспільний дискурс, а подекуди й офіційна риторика, часто висловлюють розчарування тим, що вони сприймають як американську нерішучість та надмірну обережність, особливо щодо адміністрації президента Байдена. Україна очікувала і продовжує очікувати швидкої та необмеженої військової допомоги, негайних кроків до прийняття України до НАТО та непохитної відданості перемозі України на українських умовах в комунікаційному контексті. Ці очікування, хоч і зрозумілі та обґрунтовані з огляду на ситуацію, є фундаментально нереалістичними з огляду на сучасний американський політичний та соціальний ландшафт.

Багато хто в Україні звинувачує особисто Байдена в недостатній рішучості. Але така критика ігнорує глибокі обмеження, в яких діє будь-який американський президент після двох десятиліть контроверсійних військових втручань США. Американська громадськість по всьому її політичному спектру та міжнародна спільнота, включаючи населення у багатьох європейських країнах, залишаються глибоко травмованими досвідом в Афганістані, Іраку, Сербії та іншими інтервенціями, які принесли неоднозначні результати. Виведення американських військ із Афганістану у 2021 році кристалізувало суспільний скептицизм щодо зовнішніх зобов'язань Сполучених Штатів і посилило ізоляціоністські імпульси в країні. Будь-яка американська адміністрація, що надає масштабну військову допомогу Україні, повинна маневрувати в умовах непереборної втоми суспільства від участі США у війнах за їх межами та запеклих партійних баталій.

Обережність Байдена має своє коріння не лише в особистій слабкості — вона відображає політичні обмеження. Українські посадовці часто, як здається, очікують, що Америка візьме на себе захист України з тією ж екзистенційною терміновістю, яку відчуває сама Україна, але ставки Америки, хоча й значні, не є екзистенційними у цьому випадку, хоч би як прикро це не звучало. Такі очікування виявляють фундаментальне нерозуміння того, як сьогодні працює зовнішня політика США. Це створює деструктивний цикл: українські посадовці публічно критикують американську «нерішучість», що дає аргументи американським скептикам щодо допомоги Україні, які ставлять під сумнів, чи варто підтримувати такого невдячного партнера.

Хоча українські посадовці часто глибоко обізнані із ситуацією у власній країні, їм нерідко бракує достовірного розуміння американської політики, медіа-підготовки та навичок крос-культурної комунікації, яких вимагає ефективне представництво України. Порівнювати варто з тим, як інші країни обирають своїх представників до США, де перевага надається особам, які роками навчалися в Америці, працювали в американських установах, інтуїтивно розуміють американську політичну культуру і здатні легко маневрувати між цими світоглядами. Натомість представники України часто виглядають як підготовлені, але культурно відірвані адвокати, які говорять до американців, а не з ними. Відсутність американців українського походження або діячів із сталим досвідом, пов'язаним і з Україною, і з США, на ключових дипломатичних посадах на цьому напрямку є величезною втраченою можливістю.

Особливо гострим проявом цієї проблеми є мовний бар'єр. Президент Зеленський та (екс-) керівник Офісу Президента Андрій Єрмак неодноразово брали участь у критично важливих зустрічах із лідерами Конгресу та посадовцями Білого дому, відмовляючись користуватися послугами професійних перекладачів, натомість покладаючись на свій обмежений рівень володіння розмовною англійською. Це створювало плутанину, непорозуміння та щире здивування по обидва боки партійних барикад у Вашингтоні. Американські посадовці — як демократи, так і республіканці — приватно висловлювали розчарування тим, що їм важко було зрозуміти українську позицію під час ключових переговорів. Під час обговорення складних пакетів військової допомоги, стратегічно важливих термінів чи політичних зобов'язань нездатність спілкуватися з точністю та нюансами є не просто ганьбою — це стратегічна катастрофа. Відмова від використання перекладачів, схоже, випливає з бажання продемонструвати силу, контролювати наратив або уникнути вразливості, покладаючись на третю сторону. Але ця хибна гордість дорого обходиться Україні. Американські партнери потребують ясності, і спроби вести переговори з таких питань мовою, якою ти не володієш досконало, є дипломатичною недбалістю. Той факт, що вище керівництво України не може або не хоче ефективно спілкуватися англійською мовою зі своїм найважливішим союзником, є свідченням браку базової професійної компетентності.

Як і в будь-якому уряді, українська політична система включає конкуруючі центри влади з різними зв'язками, амбіціями та довгостроковим баченням. Ці внутрішні тригери систематично виходять на поверхню у способи, які збивають з пантелику або непокоять американських партнерів. Коли різні українські посадовці дають різні оцінки військових потреб або стратегічних пріоритетів, це ускладнює формування політики Вашингтона. Це симптом, який показує, як численні українські актори — Офіс Президента, Міністерство закордонних справ, Міністерство оборони, парламентські делегації, журналісти та активісти — іноді працюють із цілями, які суперечать одна одній, що може сприйматися як нестача цілісності. Концентрація дипломатичних та адвокаційних зусиль виключно навколо Президента Зеленського, хоча спочатку і була ефективною, створила додаткові проблеми з координацією та надмірну залежність від одного голосу.

Українці часто дивуються, коли американські колеги не повністю сприймають або не розуміють українську політику в цілому, проте саме це очікування виявляє фундаментальний розрив між країнами. Українська внутрішня політика є наповненою парадоксами, динамічною та заплутаною екосистемою навіть для пильних її спостерігачів. Політичні союзи швидко змінюються, офіційні заяви та закони часто суперечать втіленню політики в реальному вимірі, різні центри влади надсилають суперечливі сигнали, а взаємодія між потребами воєнного часу та політичним позиціонуванням мирного часу створює постійну стратегічну двозначність. Особисті зв'язки, неформальні мережі та історичні образи формують рішення у такий спосіб, що не піддається системному аналізу. Для іноземців (навіть для досвідчених американських дипломатів та аналітиків) повне осягнення української політичної динаміки є майже неможливим. Тим не менш, українські посадовці часто очікують, що американці не лише зрозуміють ці складнощі, а й узгодять свою політику з позиціями, які можуть змінитися за кілька тижнів або суперечити іншим меседжам українського уряду. Це, м'яко кажучи, нереалістично. Якщо Україна не може чітко комунікувати свій власний політичний ландшафт у демократичний та здоровий спосіб, очікувати, що іноземні партнери розберуться в цій складності та забезпечать непохитну підтримку, є абсурдом. Тягар внесення ясності лягає на сторону, яка шукає підтримки, а не на того, хто підтримує, змушуючи його розшифровувати всі ці протиріччя.

Наприклад, вагання Америки щодо надання певних видів допомоги або зняття обмежень не пов'язане виключно зі стратегічною обережністю — воно прямо корелює з конкретними занепокоєннями щодо політичної системи України. Єрмак залишається в орбіті президента навіть після своєї офіційної відставки, володіючи величезною неформальною владою, уникаючи при цьому формальної відповідальності. Американські посадовці з обох партій приватно висловлювали глибокий дискомфорт щодо такої ролі Єрмака, розглядаючи його як символ української непрозорості та неформальності її політики. Крім того, проблеми з корупцією всередині України, незважаючи на покращення ситуації під час війни, створюють зрозумілі занепокоєння у Вашингтоні щодо допомоги та її ефективного використання. Неспроможність України повноцінно, чесно, зріло і всебічно реагувати на ці проблеми в управлінні, корупційні скандали і, зокрема, ситуацію з Єрмаком, дає аргументи скептикам допомоги та ускладнює підтримку навіть серед справжніх союзників України. Це незручно визнавати, але вкрай необхідно зрозуміти.

Але, можливо, найнебезпечніше те, що Україна стикається з внутрішньою загрозою власній стратегічній оцінці ситуації — групою українських «експертів», медійників і навіть політиків, які активно просувають фантазію про «проукраїнського Трампа». Ці голоси, чи то через щиру оману, чи то через цинічний опортунізм, розповідають українській аудиторії, що другий термін Трампа піде на користь Україні, що його проросійська риторика є лише переговорною позицією, що його команда таємно підтримує українську перемогу, або що Київ може зманіпулювати ним, змусивши підтримати Україну за допомогою лестощів і транзакційних угод. Цей меседж прямо суперечить послідовному послужному списку Трампа: його першому імпічменту за затримку військової допомоги Україні як важеля впливу для отримання політичних послуг, його неодноразовим вихвалянням Путіна, його публічним заявам із закликами до України здати території, його вибору посадовців до команди, які виступають проти допомоги Україні, та його погрозам припинити підтримку.

Проте українські медіа та державні інституції надають майданчик цим протрампівським голосам, українські медіа поширюють обнадійливі інтерпретації його заяв, а деякі українські посадовці культивують зв'язки з оточенням Трампа, щоб поширювати його політичне бачення в Україні. Є певні ознаки того, що навіть президент Зеленський особисто може мати певне захоплення Трампом — обидва прийшли з телебачення, обидва культивували імідж політичних аутсайдерів з-поза політики, і обидва мають «ділову хватку» та тягу до «укладання угод». Ця можлива особиста прихильність, якщо вона існує, була б катастрофічно небезпечною, представляючи фундаментальне нерозуміння реальної позиції Трампа і дозволяючи особистим проєкціям брати гору над стратегічним аналізом. Небезпека полягає не лише в тому, що Україна неправильно розуміє американську політику — вона полягає в тому, що впливові українці, потенційно включаючи самого президента, активно продають власній країні заспокійливу брехню, яка перешкоджає необхідній підготовці до важкої реальності.

Нерозуміння Україною американської політики не відбувається ізольовано — воно відображає та посилює провал Європи в точній оцінці американської політичної динаміки. Європейські столиці, включаючи Брюссель, Берлін, Париж та Лондон, систематично ігнорували кожен попереджувальний сигнал про повернення Трампа до влади і те, як саме це буде виглядати, навіть якщо всі вони були на поверхні. Європейські лідери сприймали перший термін Трампа як одноразову акцію, його поразку у 2020 році як остаточне відторгнення, його кампанію 2024 року як керований ризик, а його повернення до Білого дому — як точну копію першого терміну. Однак це не був невинний прорахунок — це було свідоме ігнорування перед обличчям великої кількості доказів.

Фундамент для відродження Трампа був помітний за роки до того. Протрампівські проксі-організації та їх представники відкрито діяли по всій Європі: уряд Орбана в Угорщині активно співпрацював і легітимізував рух Трампа (ризик, який все ще варто враховувати навіть після того, як Трамп дистанціював себе від Орбана після програшу на нещодавніх парламентських виборах в Угорщині), ультраправі партії по всій Європі відверто приєднувалися до трампізму та ідеології MAGA, американські консервативні організації створювали європейські відділення та партнерства, а європейські медіаплатформи широко висвітлювали протрампівські меседжі. Стів Беннон, один із головних ідеологів MAGA-руху, буквально проводив конференції в Європі, розбудовуючи транснаціональні ультраправі мережі з 2018 року. Європейські політики здійснювали паломництва до Мар-а-Лаго та на CPAC (конвенцію американських консерваторів) — «Святий Грааль» трампізму. Інфраструктура повернення Трампа розбудовувалася на виду, а європейські уряди потрапили в пастку думки про те, що другий термін Трампа буде «спокійнішим, ніж люди очікують» і стане «необхідним перезавантаженням» для всього світу. Європейські актори повністю проігнорували «Проєкт 2025», який буквально став дорожньою мапою інституційної та політичної перебудови країни під керівництвом Трампа.

Україна повністю перейняла європейську самовпевненість — якщо «витончені» європейські спецслужби та дипломатичний корпус не змогли побачити або не захотіли підготуватися до повернення Трампа, як можна було очікувати цього від України? Але залежність України від американської підтримки зробила цю сліпоту небезпечнішою в геометричній прогресії. Європа може пережити розмежування з Америкою ціною економічних втрат та занепокоєння щодо безпеки, але перед Україною стоїть екзистенційна загроза. Тим не менш, українське стратегічне планування, очевидно, не включало жодного серйозного резервного плану на випадок перемоги Трампа, жодної підготовки українського суспільства до можливого розвороту американської політики і жодної розробки альтернативних меседжів чи стратегій для Білого дому з новим господарем. Результатом є те, що Україна зараз стикається з другим терміном Трампа настільки ж непідготовленою, як і Європа, але з незмірно вищими ставками. Цей провал відсутності стратегічного бачення є, мабуть, найбільшою дипломатичною недбалістю військового часу у взаємодії України зі світом.

Недоліки комунікаційної стратегії України в Сполучених Штатах не лише тісно переплетені з політичними питаннями, а й значною мірою сприяють млявому характеру нинішніх українсько-американських двосторонніх відносин. Як одна з причин цього, українська публічна дипломатія опинилася в пастці постійного повторення одних і тих самих символів — вишиванки, соняшники, народні пісні та історичні страждання. Хоча ці елементи мають автентичність та високу культурну цінність, їхнє надмірне використання в комунікації, орієнтованій на американців, свідчить про поверхневе розуміння ефективної міжкультурної взаємодії, де Росія бачить можливість і всіляко прагне зобразити українців для США як націю, яка не може бути сучасною і не може розвиватися самостійно без Росії. Американську аудиторію не зворушує фольклор, якого вона не розуміє - її зворушують меседжі та історії, пов'язані з її власними цінностями та інтересами. Постійне візуальне повторення традиційних українських образів без змістовного стратегічного посилу створює враження країни, яка застрягла в минулому, а не бореться за сучасне майбутнє. Це свідчить про фундаментальний провал публічної дипломатії та медійної підготовки, коли українські посадовці виглядають нездатними адаптувати свій стиль комунікації до різних аудиторій та контекстів. До того ж, українські комунікації часто акцентують увагу на жертовності, стражданнях та моральних імперативах. Хоча це резонує з емоціями, американська політична стійкість вимагає відповіді на постійне питання: «Що ми з цього матимемо?». Україна не поспішає наголошувати на аргументах щодо послаблення противника США без втрат серед американців, на прибутковості інвестицій в оборонне виробництво, на геополітичних наслідках демонстрації союзникам відмови від їх підтримки або на економічних можливостях у відбудові.

Українські посадовці також часто з'являються в американських медіа непідготовленими до формату, тону та очікувань американської політичної комунікації. Вони дають довгі та складні відповіді, коли американські медіа вимагають влучних і коротких цитат (soundbites). Вони займають оборонну позицію або просто не відповідають, коли стикаються із суперскладними, але важливими питаннями, замість того, щоб ефективно маневрувати. Вони не розуміють різниці між виступами на PBS, CNN, Fox News або в подкасті, ставлячись до всіх форматів однаково. Ті самі посадовці, що доносять схожі повідомлення на тих самих платформах, створюють «ехо-камери» з нульовим ефектом. Американська аудиторія, навіть відверто проукраїнська, відчуває втому від адвокації, коли шаблон комунікації стає одноманітним. Таке дилетантство, хоча й зрозуміле з огляду на обставини, значно підриває українські меседжі. Ефективна американська політична комунікація — це професійна навичка, яка вимагає підготовки, практики та культурної обізнаності, чого часто бракує українським представникам.

З огляду на обмежені ресурси, інституційні бар'єри та нагальність ситуації, в якій опинилася Україна, їй потрібна конкретна, реалістична та досяжна дорожня карта для фундаментального покращення українського підходу до відносин із США.

Перш ніж будь-яка зовнішня стратегія зможе мати успіх, Україна повинна вирішити кілька важливих питань, одним з яких є проблема внутрішнього наративу. Уряд повинен негайно припинити надавати майданчик для фантазій про «проукраїнського Трампа» та конструктивно працювати з «Америкою Трампа», виходячи з реального стану речей, без утопійних спроб змінити його. Ця внутрішня ясність є передумовою для всього іншого, тому що стратегічне планування, побудоване на ілюзіях, породжує лише стратегічний провал.

Саме тому Україна повинна поставити жорстоку чесність щодо американських політичних реалій вище за заспокійливі наративи. Це означає розпізнавати, коли риторична підтримка приховує фактичний спротив, визнавати, коли відносини є показовими, і готуватися до найгірших сценаріїв замість того, щоб сподіватися на найкращі результати. Кожен український чиновник, аналітик та медійник повинен нести відповідальність за точність, а не за оптимізм.

Україна також не може ефективно виступати за необмежену американську підтримку, зберігаючи структури управління, які викликають обґрунтоване занепокоєння в американських посадовців. Це означає: прозоре вирішення ситуації з Єрмаком — або формалізацію його ролі з відповідною відповідальністю, або його реальне усунення від процесів ухвалення рішень і впливу на формування зовнішньої політики.

Найскладніше завдання полягає не в ресурсах чи тактиці — воно полягає в прийнятті того факту, що Україна повинна адаптуватися до американської політичної культури, а не очікувати, що американці зрозуміють українські реалії. Це вимагає певної скромності від українських чиновників, які звикли до масштабних та приязних європейських дипломатичних конвенцій. Тому Україна повинна відкалібрувати свої очікування щодо американської підтримки, щоб вони відображали американські політичні реалії, а не лише українські потреби. Це означає публічне визнання внутрішньополітичних обмежень, з якими стикаються американські лідери, і розуміння того, що прихильність Америки, хоча й значна, не є і не може бути вичерпною в тому сенсі, в якому нею є боротьба України. Приватна адвокація може і повинна вимагати більшого, але публічні меседжі повинні відображати стратегічне розуміння, яке посилює, а не підриває електорат підтримки в Америці.

Фаза 1: Негайні кроки (Місяці 1-3)

Рекомендується укласти контракти з першокласними американськими консультантами з політичних комунікацій для проведення інтенсивного тренінгу для всіх українських посадовців, які з'являються в американських медіа. Це не опція — це необхідність. Тренінг повинен охоплювати: очікування щодо формату американських медіа, розробку влучних цитат (soundbites), техніки переходу (bridging techniques), поводження з ворожими запитаннями, підходи, специфічні для різних платформ, та стилі культурної комунікації. Створити бенчмарк допуску до американських медіа, який посадовці повинні заслужити через продемонстровану компетентність.

Також необхідно негайно запровадити політику, яка вимагає залучення професійних перекладачів на всіх зустрічах високого рівня з американськими посадовцями, незалежно від рівня володіння англійською українськими учасниками. Одночасно інвестувати в інтенсивне вивчення англійської мови для всіх високопосадовців, які регулярно взаємодіють з американцями, з чіткою метою досягнення справжнього вільного володіння — не лише на розмовному рівні, але й на рівні професійного дипломатичного спілкування. Поки такої свободи не досягнуто, присутність перекладачів є обов'язковою.

Свіжим і цікавим рішенням могло б стати створення формальної ради з 15–20 американців різного походження: колишніх посадовців від республіканців та демократів, бізнес-лідерів, ветеранів, місцевих політиків, медіапрофесіоналів та громадських організаторів. Ця рада повинна мати щомісячні зустрічі й оплату за консультації. Їхня роль: надавати чесний фідбек щодо української стратегії, відкривати двері та слугувати автентичними американськими голосами інтересів України. Водночас, як це зазвичай буває в Україні, її церемоніальність має бути додатковою, а не ключовою особливістю.

Запровадити обов'язковий інтенсивний курс (у довгостроковій перспективі — однорічну програму) для всіх українських посадовців, які займаються відносинами зі США. Він має включати:

• регулярне споживання контенту американських традиційних та нових медіа;
• сесії, присвячені специфічним аспектам американської культури, що формують політику (наприклад, роль спорту в старшій школі та коледжі у формуванні ідентичності громади, світогляд та політична залученість євангельських християн, міфологія американської винятковості та культура індивідуалізму, культурна ідентичність регіонів країни, такі як культура честі Півдня, прагматизм Середнього Заходу, західне лібертаріанство, культурна сила військової служби та статусу ветерана, а також те, як американські історичні травми формують сучасні політичні дебати);
• рольові ігри, в яких українські чиновники повинні дебатувати щодо позиції американських політиків — як демократів, так і республіканців — щодо допомоги Україні;
• виборчі симуляції, де українські чиновники повинні прогнозувати результати на основі розуміння американської політичної динаміки;
• вправи з реагування на кризові ситуації;
• законодавчі стратегічні ігри;
• симуляції виступів у медіа з акторами, які грають вороже налаштованих американських журналістів.

Мета: створити українських урядовців і дипломатів, які інтуїтивно розуміють американську політичну культуру, а не лише вивчають її в інтелектуальному значенні.

Вийти за межі загальних повідомлень, щоб створити складний, специфічний для платформ контент:

Спрощене мапування меседжів, квітень 2026

Фаза 2: Розбудова інфраструктури (Місяці 3-9)

Визначити 10 критично важливих штатів (Пенсільванія, Мічиган, Вісконсін, Аризона, Джорджія, Північна Кароліна, Техас, Флорида, Огайо, Вірджинія) і призначити в кожен із них спеціального представника — в ідеалі американців українського походження або осіб, які мають глибокі зв'язки з обома культурами. Їхній мандат: налагодження відносин із законодавцями штатів, місцевими посадовцями, бізнес-спільнотами та медіа. Вони повинні проводити 80% свого часу за межами Вашингтона, в столицях штатів та місцевих громадах.

Створити формальні протоколи, щоб гарантувати, що меседжі українського уряду для американської аудиторії є послідовними, логічними та зрозумілими. Призначити старшого координатора, єдина відповідальність якого полягатиме у забезпеченні того, щоб американці отримували зрозумілу та цілісну інформацію про українську позицію та потреби. Якщо внутрішня політика України є занадто динамічною для розуміння американцями, Україна повинна її роз'яснювати, а не очікувати, що американці її розшифрують самі.

МЗС України та Посольство також повинні працювати над детальними політичними профілями кожного виборчого округу до Конгресу: економічні інтереси, демографічний склад, українська діаспора серед населення, відповідні місцеві проблеми, ключові лідери думок, місцевий медіа-ландшафт, а також політичні вразливості та пріоритети представника у парламенті. Вони також повинні оновлювати цю інформацію щоквартально і використовувати її для адаптації кожної взаємодії. Звертаючись за підтримкою до конкретного представника, потрібно приходити, точно знаючи, як Україна пов'язана з інтересами його округу.

Для посилення цього ефекту, слід обрати 30 виборчих округів до Конгресу і провести скоординовані місцеві кампанії впродовж 6 місяців у них: авторські статті в місцевих газетах, зустрічі з місцевими бізнесменами, презентації для Ротарі-клубів та торгових палат, співпраця з місцевими ветеранськими організаціями, зустрічі у форматі town halls з місцевими українськими громадами, а також зустрічі з мерами та міськими радами. Слід задокументувати вплив і продемонструвати цим представникам, що їхнім виборцям не байдужа Україна.

Фаза 3: Стала трансформація (Місяці 9-12)

Створити в МЗС України спеціальну команду з 8-10 професіоналів (суміш американців та українців), єдина робота яких — аналіз та дослідження американської політики. Вони моніторять місцеві вибори в штатах, відстежують появу нових політичних діячів, аналізують дані соціологічних опитувань, підтримують стосунки з американськими політтехнологами та стратегами, а також готують щотижневі звіти для українського керівництва. Це стає постійним елементом двосторонніх відносин. Всередині цієї команди створити постійні робочі дуети/групи у співпраці з аналітичними центрами та дослідницькими установами різної політичної орієнтації, зосереджені на конкретних питаннях: економіка відновлення, військово-промислова співпраця, сільськогосподарське партнерство, трансфер технологій, антикорупційні реформи тощо. Ці групи повинні готувати регулярні звіти та рекомендації, які формуватимуть як українську політику, так і її американське сприйняття. Зробити так, щоб американські експерти були зацікавлені в успіху України як професійні співробітники, а не просто як симпатизуючі спостерігачі.

Повністю переглянути публічні комунікації України в США. Припинити використання будь-яких фольклорних образів, якщо вони не застосовуються стратегічно для конкретних частин аудиторії. Розробити меседжі, орієнтовані на конкретну аудиторію: оборонні «яструби» чують про ослаблення Росії, бізнесмени чують про економічні можливості, прогресивні діячі чують про демократичну стійкість та права людини. Створити різні контент-стратегії для різних медіа-екосистем.

Ця стратегія вимагає значних інвестицій — гонорарів консультантам, зарплат персоналу, програмних витрат та операційних видатків. Однак до цього слід ставитися як до такої ж необхідності, як і до військових закупівель. Тому слід перерозподілити кошти від неефективної церемоніальної дипломатії та надлишкових адміністративних функцій. Результати не будуть швидкими. Але керівництво країни повинно бути відданим цій стратегії попри політичний тиск, невдачі та критику. Необхідно протистояти спокусі повернутися до реактивного кризового управління у важкі періоди. Тому це не може бути паралельним треком до існуючої дипломатії — це повинно замінити нинішні підходи.